У ніч на 8 лютого в Кордайском районі Жамбилськой області Казахстану відбулося найбільше за останні роки міжетнічні зіткнення. В результаті масової бійки між казахами і дунганами (це нащадки китайців, які сповідують іслам, національна меншина в Казахстані) в селі Масанчи і двох сусідніх аулах загинули десять людей, згоріли 25 будинків, а також десятки комерційних об’єктів і автомобілів. Конфлікт, за свідченням очевидців, почався з дорожньої пригоди. На трасі Масанчи-Сортобе вантажівка дунган перегородив дорогу казахської машині. Перепалка водіїв закінчилася травмою літнього казаха. Кількох водіїв оштрафували. Двоє дунган чинили опір поліції, але та ніяк не відреагувала. Це викликало ще більше обурення серед казахів і призвело до погромів і вбивств. Політолог Досим Сатпаєв пояснює, з-за чого в Казахстані спалахують подібні конфлікти і чому ситуація в країні менш стабільна, ніж це здається багатьом.
Причиною міжнаціональної напруги, що призвів до конфлікту в Масанчи, стали не вирішуються десятиліттями проблеми казахського суспільства. Країна сьогодні нагадує порохову бочку, в якій не один гніт, а відразу декілька.
Перший – провальна національна політика, пов’язана з кризою ідентичності після розпаду СРСР. Хто на перше місце ставить етнічну самоідентифікацію, хтось цивільну, хто-то релігійну, хтось родоплеменную. Влада завжди офіційно заявляла, що вона прихильниця громадянського самовизначення, але це не згуртувало суспільство. Причому цей розкол спостерігається і у відносинах казахів з етнічними групами, і всередині казахського співтовариства. У першому випадку спрацьовує фактор «свій-чужий», оскільки етнічні групи, як дунгани, живуть замкнуто. У них – свій світ, своя культура, своя мова і свій бізнес. Але «своїх» казахи теж ділять на «справжніх» («нағыз казах») і «полуказахов» («шала казах»), які не володіють казахською мовою.
Фрагментацію суспільства також посилив так званий ідейний сепаратизм. Дуже великий відсоток жителів Казахстану (в першу чергу росіяни, але й етнічні казахи теж) знаходяться під впливом російських ЗМІ. Анексія Криму і війна в Україні найсильнішим чином розкололи громадянське суспільство на націонал-патріотів і тих, хто дивиться на світ очима кремлівської пропаганди. Так що, куди не глянь – скрізь міни уповільненої дії.
Війна в Україні розколола громадянське суспільство Казахстану на націонал-патріотів і тих, хто дивиться на світ очима кремлівської пропаганди
Об’єднуючим фактором міг би стати справжній середній клас, представники якого могли б бути спільні цінності емоційного характеру (на зразок «американської мрії») і вони могли б проповідувати більш толерантне та шанобливе ставлення один до одного. Але справжній середній клас в казахстанському суспільстві так і не склався. В країні максимум 10% багатих людей. Приблизно 70% – «протосредний» клас, тобто вже не бідні люди, але й не повноцінний середній клас. У Казахстані їх називають «самозайнятими». Це дуже вразливі верстви населення: вони працюють на ринках, у них нестабільні джерела доходу і вони в будь-який момент можуть скотитися на більш низький рівень. І, нарешті, 20% – це саме бідні люди, які не живуть, а виживають. Настільки велика диспропорція між різними верствами населення (гніт №2) породжує соціально-економічні проблеми. Серед казахів, які складають 70% населення, високий рівень бідності зберігається особливо в регіонах. Місцева влада нічого не роблять, лише отримують дотації з держбюджету. Там низькі зарплати, досить високий рівень безробіття, особливо серед молоді. Для неї єдиний вихід – внутрішня міграція. І це гніт №3.
Кілька років тому вперше в історії Казахстану міське населення стала перевищувати сільське. Влада це подає як нормальний процес, пов’язаний з урбанізацією. Але міста ростуть саме тому, що люди в них біжать від безвиході і бідності в регіонах. У мегаполіси – Астану (Нур–Султан), Алмати, Шимкент, Караганду і інші великі міста – щорічно перебирається приблизно 60 тисяч казахів, в основному молодь. Хтось їде вчитися, але освіта платне і зовсім не дешеве. Тому значна частина їде на заробітки. Багато з них спочатку приречені на низькокваліфікований працю, жебрацьку зарплату і проживання в комуналці десь на околиці. Так навколо міст з’являються поясу нестабільності, де живуть ті, хто не може собі дозволити житло в місті.
Сільська молодь поступово заміщає міську, яка всіма правдами і неправдами намагається вирватися за кордон. Багато хто виїжджає з країни, побоюючись за майбутнє дітей, адже всі розуміють, що в Казахстані повноцінного політичного транзиту не сталося. А коли у суспільства немає зрозумілої картини майбутнього, такі конфлікти, як у Масанчи, лякають людей і стимулюють емігрантські настрої. Ті, хто можуть дозволити собі поїхати, голосують ногами.
Їдуть, природно, не тільки незгодні, але і опальні чиновники. Але коли він опиняються на Заході, то несподівано постають у новій якості – мільйонерів з бізнесом, нерухомістю, віллами і яхтами. І ця вылезающая назовні корумпованість (гніт №4) політичної еліти і неефективність місцевих структур влади, з якими неможливо домовитися без хабарів і відкатів, викликають у суспільстві сильне подразнення.
Гніт №5 – неадекватні дії правоохоронних структур. Погром у Масанчи – типовий випадок самосуду, коли поліція де-факто сама ж створила вакуум сили: не вжила ніяких заходів щодо двох дунган, вступили з нею у відкритий конфлікт. Казахи в свою чергу вирішили, що не повинно бути недоторканних. У підсумку, коли вже згоріли аули і загинули люди, довелося втручатися ОМОНу. Президент Касим-Жомарт Токаєв спробував швидко знизити напруження і звільнив представників місцевих правоохоронних структур. Це, зрозуміло, самий легкий спосіб знайти винних.
У суспільстві, особливо у правозахисній середовищі, давно говорять про назрілої серйозну реформу МВС. Міністерство стрімко перетворюється в інструмент репресій проти інакомислячих. Абсурдність ситуації в Казахстані полягає в тому, що коли мова заходить про мітинги проти влади, поліція працює чітко й оперативно, в’яжуть всіх. Під час протестів в минулому році траплялися трагікомічні інциденти, коли на вулиці хапали випадкових людей, які йшли повз, в поліцію забрали навіть двох аксакалів, які спокійно сиділи на лавці.
Але на інцидент в Масанчи вчасно не відреагувала не тільки поліція. Органи влади теж промовчали. Асамблея народу Казахстану, створена Нурсултаном Назарбаєвим з представників етнічних груп, що жодного разу ні в одному з подібних конфліктів не виступила в ролі посередників. Партія «Нур Тан» (на кшталт «Єдиної Росії»), у якій осередки в усіх регіонах, ні в одній кризової ситуації не була помічена на передовій. Місцеві органи влади – маслихаты – ніколи не намагалися розрулити ці конфлікти. Всі вони боялися брати на себе відповідальність і мовчки чекали, що скаже президент. Ми спостерігаємо класичний варіант деформації виконавчої вертикалі, в якій жоден орган державної влади не працює ефективно.
Сьогодні в Казахстані склалася парадоксальна ситуація: Назарбаєв формально ні за що не несе відповідальності, але фактично все контролює. Токаєв, навпаки, несе відповідальність за все, але нічого не контролює. Йому у спадок від Назарбаєва дісталося безліч проблем і неефективний держапарат, перетворити який він не в змозі. А значить ризик того, що будь-який незначний інцидент переросте у великий конфлікт, в Казахстані залишається надзвичайно високим.