«Паразити» режисера Пон Джун-хо стали сенсацією «Оскара» в цьому році. Стрічка не тільки виграла відразу кілька статуеток, у тому числі за «Кращий фільм», але і виявилася першою неанглоязычной картиною, яка завоювала престижну премію. «Паразитам» несподівано поступилися фаворити конкурсу «Одного разу… в Голлівуді», «Джокер» та «1917». Продюсер і кінокритик Сем Клебанов розповідає, що південнокорейський фільм зміг завоювати критиків і глядачів по всьому світу, як його тріумф на «Оскарі» назавжди змінить премію і чи варто в цілому прислухатися до думки Американської кіноакадемії.
10 лютого 2020 року назавжди залишиться в історії премії Американської кіноакадемії. Та чого вже там — в історії світового кінематографа. Тому що при всій повазі до «Золотої пальмової гілки» та іншим фестивальних призів, — немає в світовому кінематографічному табелі про ранги нагороди важливіше оскарівської статуетки. Але всі роки існування премії приз за «Найкращий фільм» ще жодного разу не діставався неанглоязычной картині. За великим рахунком, «Оскар» інституційно закріплював той факт, що головне з мистецтв для міжнародної аудиторії — голлівудське кіно.
Були, звичайно, і виключення, але вони складалися в основному з представників дуже близькою Голлівуду британської кінематографії, пов’язаної з американською не тільки спільною мовою, але і безліччю виробничих і фінансових ланцюжків. Та й пул американських і британських талантів давно вже добре перемішався і активно працює по обидві сторони Атлантики. Є ще, звичайно, знятий у стилістиці німого кіно французький фільм «Артист», що отримав головний «Оскар» в 2011 році, але і той виявився одою Золотого століття Голлівуду.
Загалом, якщо б «Паразитам» корейського режисера Пон Джун Хо дістався б просто приз за «Найкращий фільм» — цього б вистачило для сенсації і створення історичного прецеденту. Але цим справа не обмежилася: «Паразити» — перша в історії картина, одночасно перемогла в категоріях «Кращий фільм» і «Найкращий міжнародний фільм» і яка додала до цим перемогам «Оскар» за «Кращу режисуру» та «Кращий оригінальний сценарій». А ще «Золотий глобус» за «Кращий іноземний фільм», до того — «Золоту пальмову гілку» Каннського кінофестивалю, премію BAFTA і кілька десятків інших кінонагород по всьому світу. Я навіть не пригадую, щоб хоч один фільм мав такий вдалий рік. І, нагадаю, мова йде про корейському фільмі, знятому в Кореї, корейською мовою і взагалі ніяк, навіть приблизно, не пов’язаному з Голлівудом. То є типовий локальний продукт, призначений для локальної аудиторії, отримав раптом глобальне значення. Як же так вийшло? Це дійсно Найкращий Фільм?
Звичайно, немає. Хоча б тому, що найкращих фільмів (якщо тільки мова не йде про вже забутий проекті Камеді Клабу) просто не існує. Будь-які нагороди в світі кіно суб’єктивні і відображають не тільки гідності нагороджуваного твори, але й смаки і критерії награждающих. А ці смаки і критерії не є чимось незмінним, а постійно формуються і переформатуються світом і часом, в якому ми живемо. І з ними теж може бути щось не так. І все-таки зовсім не хочеться списувати оскарівську сенсацію на загадкову флуктуації смаку восьми тисяч американських кіноакадеміків або раптову втрату ними професіоналізму. Мені все сталося здається абсолютно справедливим і по відношенню до «Оскарів», і до корейської кіноіндустрії, і до самого фільму, і до його режисера Пон Джун Хо — всі вони гідні.
В загальних рисах, без спойлерів, сюжет картини такий: члени убогою, але заповзятливої корейської сім’ї обманом впроваджуються в успішне сеульское сімейство, яке проживає в майже гротескно розкішному особняку. Часто пишуть, що в центрі сюжету — класова і соціальна нерівність. Так, все так, але фільмів про нерівність і пригніченні бідних багатими знімають багато з них, наприклад, полягає вся фільмографія дворазового переможця Каннського фестивалю Кена Лоуча. Але жоден з них навіть близько не наблизився до успіху «Паразитів». Напевно, тому що Пон Джун-хо свідомо руйнує всі усталені ідеологічні схеми і стереотипи, відмовляється від легких, однозначних пояснень. У фільмі навіть немає точної відповіді на питання, на кого посилається його назву, хто на кому паразитує. Бідним тут дістається не менше, ніж багатим, і боротьба на самих нижніх поверхах соціальної піраміди виявляється ще більш запеклою, ніж на її вершині. Тут, до речі, варто звернути увагу на те, наскільки майстерно вибудовує Пон Джун-хо візуальну метафору «верхів» і «низів». Навіть будинок, в якому проживає «олігархічне» сімейство Пак збудований художником-постановником так, щоб постійно підкреслювати різницю у рівні героїв і зміни в їх «вертикальному» статус.
Про те, що «Оскар» повинен стати більш інклюзивним, мультирасовым і мультикультурним, розмови ведуться вже багато років. Певні кроки в цьому напрямку постійно робляться — досить згадати тріумф «Місячного світла», і перемогу «Мільйонера з нетрів». Але це все-таки було розмаїття та інклюзивності в рамках власної кінематографічної культури. Тут же Академія раптом зробила сміливий і несподіваний крок на нову для неї територію під назвою «увесь інший світ». І одним цим кроком зруйнувала «скляна стеля», перетворивши «Оскари» у відкритий абсолютно для всіх глобальну кінонагороду. Чисто формально це і раніше було так — критерієм включення в номінації було тільки наявність фільму в американському прокаті, незалежно від країни походження. І періодично неангломовні фільми потрапляли у список номінантів — наприклад, «Любов» Мікаеля Ханеке або «Рим» Альфонсо Куарона. Але, думаю, ніхто ніколи серйозно не вірив, що вони зможуть там перемогти. Нагородою тут був сам факт номінації. Для таких картин був передбачений свій конкурс – «Кращий фільм іноземною мовою» (з цього року «Кращий міжнародний фільм»), де вони боролись за перемогу з картинами з інших країн. Але після цього «Оскара» хочеться запитати: «А що так можна було?» Виявляється, так, і, схоже, не в останній раз.
Втім, не варто забувати, що «Оскар» — це не каннська «Золота пальма», яку може отримати фільм з будь-якої країни, незалежно від свого глядацького потенціалу. Голосуючі кіноакадеміки завжди намагалася поєднати в своєму виборі «елітність» і «народність», відзначаючи своїми нагородами картини, які відрізнялися не тільки незаперечними кінематографічними достоїнствами, але й залучали в кінотеатри досить велика кількість американських глядачів. І з цим у «Паразитів» все в порядку. До моменту церемонії вони зібрали в кінотеатрах США немислимі для іноземного фільму $35 млн. Це значно більше, ніж, наприклад, збори «Місячного світла», який переміг на «Оскарі» три роки тому, або вдвічі більше, ніж у «Кращого фільму» 2008 року — «Володаря бурі» Кетрін Бігелоу. А з урахуванням того, що прокат триває, то на хвилі успіху «Паразити» можуть обігнати за зборами як мінімум ще двох недавніх оскарівських лауреатів: «В центрі уваги» і «Бердмэна». І такий успіх у «Паразитів» не тільки в США — картина Пон Чжун Хо вже зібрала по світу близько $130 млн, з яких $72 млн на батьківщині і $1,5 млн у Росії.
Загалом, ситуація з цим фільмів склалася абсолютно дивовижна: він зміг задовольнити вишуканий смак каннського журі, і колективний розум американських кіноакадеміків, і залучити в кінотеатри глядачів по всьому світу. І при цьому не перестає викликати запеклі суперечки. Пояснити це одними, абсолютно безперечними, на мій погляд, кінематографічними достоїнствами картини досить складно. Пон Джун-хо — прекрасний режисер, і в його фільмографії і до того було чимало зовсім видатних картин. Наприклад, «Мати», «Спогади про вбивство», «Крізь сніг». Але ні одна з них не досягла досі такого неймовірного міжнародного успіху. А головний секрет тут у тому, що Пон Джун-хо зумів у цьому фільмі точно вловити дух часу і створити практично ідеальний фільм для вступає в 20-ті роки XXI століття.
В яскравій жанрової упаковці авантюрної кримінальної комедії виявляється захована картина світу, що вийшов з рівноваги і зітканого з безлічі комплексних нерозв’язних суперечностей. Це світ, де поляризація суспільства сягає в буквальному сенсі вбивчого рівня. Еліта демонструє крайню наївність, повну розгубленість і непідготовленість — ні до стихійного бунту, ні до розважливої хитрощі низів. Але і самі низи не дуже розуміють, що робити з раптово знайденої позицією сили, крім отримання сьогохвилинних задоволень, безглуздого насильства і руйнування. Може, «Паразити» і є найкраща метафора політичних процесів, що відбуваються у всьому світі. Може, саме тому на нього так ополчилися традиційні ідеологи як лівого, так і правого толку?
Але не варто, втім, зводити фільм лише до одного «меседжу», яким би точним і актуальним він ні здавався. Тим більше що ні один меседж сам по собі не може заманити мільйони глядачів у кінотеатри. Можливо, в цьому і є секрет успіху південнокорейського кінематографа останніх двох десятиліть: вміння говорити про самих гострих і актуальних проблем суспільства мовою розважального жанрового кіно. Потрапляти в хворий нерв глядача і все одно робити це так, щоб глядач отримував задоволення від перегляду. По-моєму, в цьому і полягає головний урок тріумфу «Паразитів» на 92-й церемонії вручення «Оскара».