Коли 27 лютого 2014 року озброєні люди в масках захопили будівлю Верховної Ради Криму і приймалося рішення про референдум, до зали пускали тільки журналістів, які були в списках у «зелених чоловічків». Це був сигнал — в історії кримської журналістики почалася нова ера. За минулі роки багато журналісти виїхали з Криму з політичних причин. Залишилися дізналися, що таке кадрові чистки, обшуки, арешти, заборони на професію. Проблеми виникають і у тих, хто приїжджає сюди у відрядження. Андрій Васильєв розповідає, як за п’ять років змінилася робота журналістів в Криму.
1. Еміграція
Тетяна Рихтун в 2014 році була керівником медіацентру «IPC Севастополь» і головним редактором сайту 911sevastopol.org. Вона каже, що відчула тиск ще під час Евромайдана, а з появою «зелених чоловічків» воно різко посилився.
«Ми проводили прес-конференції, готували матеріали про дачу Януковича, викривали пропагандистські фейки. Це викликало невдоволення. Почалося цькування на сайті «Форпост». Потім був напад на мене біля штабу ВМСУ. За кілька днів до «референдуму» з нами припинили договір оренди».
Коли стало зрозуміло, що відбувається, редакція вирішила покинути Севастополь. Однак буквально в день від’їзду в офіс прийшли представники «самооборони».
«13 березня до нас увірвалася «самооборона» з так званої дружини «Рубіж». Вони заявили, що тут місце злочину, і утримували журналістів разом з представником Human Rights Watch. Потім приїхала міліція і почала повномасштабний обшук, а журналісти телеканалу НТС знімали майно, яке ми мали намір вивезти. Пізніше адвокат з’ясував, що за наводкою шукали вибухівку», — розповіла журналістка в інтерв’ю The Insider.
Обшук в медіацентрі IPC-Севастополь
Рихтун впевнена, що російські власті не дали б їй працювати в Криму. Деякий час севастопольські журналісти писали для перебрався на материк сайту 911sevastopol.org але незабаром «Союз журналістів Росії» зажадав припинити співпрацю. Кілька років сайт атакували хакери, і його довелося закрити.
Руслан Югош, який керував дуже популярним сайтом «Події Криму», пояснив свій від’їзд так: «Для мене, як людини творчої, життєво необхідно почуття внутрішньої свободи. Після анексії Криму ні про яку свободу творчості та слова і мови бути не могло. Можна було закрити або продати сайт, змінити сферу діяльності. Але все одно я б відчував себе вкрай некомфортно. Еміграція стала очевидним виходом».
Руслан Югош: «Еміграція стала очевидним виходом»
2. Чищення і звільнення
Втім, поїхали далеко не всі. Багато спробували знайти себе в нових реаліях, за правилами, спущеним з Москви. З’ясувалося, що російська журналістика живе за іншими законами, ніж ті, до яких звикли на півострові.
Коли в Севастополі почалося формування місцевого осередку «Союзу журналістів Росії», пов’язаний з «народним мером» Олексієм Чалим сайт «Форпост» опублікував серію анонімних доносів у кращих радянських традиціях. Журналістів звинувачували у співпраці з «ворожими виданнями», дорікали родичами в Україні і таврували «п’ятою колоною».
У Севастопольській телерадіокомпанії, націоналізованої, як і інші українські державні активи, російськими властями, почалися масові звільнення. За словами колишніх працівників, чистка проходила під приводом омолодження кадрів та переатестації відповідно до законодавством РФ. Всього скоротили близько 50 осіб. Замість них набрали молодь з місцевого філіалу МДУ і «нових кримчан», кинулися на півострів після подій «російської весни». В деяких редакціях зовсім не залишилося місцевих співробітників. Деякі із звільнених пробували звертатися в суд, але нічого, крім компенсації в 500 рублів, не отримали.
З Москви до Севастополя разом з групою медіаменеджерів приїхала генпродюсер Тетяна Дружняева, яка привезла з собою нову концепцію розвитку телеканалу. Вона включала в себе заборону на висвітлення гострих соціальних проблем, а також табу на появу в ефірі хворих і літніх людей. Замість цього від творчого колективу зажадали створити «віртуальний Севастополь», показуючи виключно красиві пари з голлівудськими посмішками, мальовничі пейзажі і військові кораблі. Все це, на думку нового керівництва, повинно було підняти севастопольське телебачення в рейтингу російських регіональних каналів. А через деякий час Дружняева, яка втратила довіру губернатора Дмитра Овсяннікова, повернулася в Москву і написала книгу про те, як, опинившись у глухій провінції серед «немитих, спітнілих і беззубих» тубільців, намагалася створити гламурний «канал мрії», але ті не оцінили її цивилизаторских прагнень.
Тетяна Дружняева написала книгу про те, як їй не вдалося створити канал мрії» для тубільців.
Так само розвивалися події і в Сімферополі. У 2014 році російські власті націоналізували ДТРК «Крим», перепідпорядкувавши її раді міністрів на чолі з Сергієм Аксьоновим. Спочатку нове життя журналістам навіть сподобалася. Було збільшено фінансування, створений великий регіональний медіахолдинг і запущені нові проекти. Однак, коли в минулому році керувати кримським телебаченням призначили співробітника НТВ Олега Крючкова, на телеканалі почалися чистки. За короткий час було звільнено близько 100 співробітників та закриті всі авторські програми. Ходять чутки, що Крим незабаром може позбутися свого регіонального телебачення, його поглине ТРК «Тавріда», підпорядкована безпосередньо Москві.
3. Кримінальні справи, арешти, заборони на професію.
У російському Криму журналісти зіткнулися з ще одним явищем, якого вони не знали в Україні. Виявляється, матеріали ЗМІ можуть стати підставою для переслідування за кримінальними статтями. Навесні 2016 року ФСБ провела обшуки у журналістів, які співпрацюють з проектом української служби «Радіо Свобода» «Крим.Реалії». Кримінальну справу було порушено за ст. 280.1 КК РФ («Публічні заклики до здійснення дій, спрямованих на порушення територіальної цілісності Російської Федерації»).
Фігурант справи Микола Семена колись працював власкором російських «Известий». Причиною переслідування стала його публікація на «Крим.Реаліях», присвячена блокаду півострова українськими політичними активістами. Залізничний районний суд Сімферополя засудив журналіста до 2,5 роками тюремного ув’язнення умовно, а також заборонив йому займатися професійною діяльністю строком на три роки. Насіння провину не визнав. У вересні минулого року його скарга була зареєстрована в Європейському суді з прав людини.
Журналіст Микола Семена засуджений на 2,5 роки умовно, його скарга зареєстрована в ЄСПЛ
Блогер і журналіст Євген Гайворонський багато писав про ситуацію в Ялті і на всьому Південному березі Криму, критикуючи кримські влади. На початку березня, за його словами, до нього в квартиру увірвалися 12 автоматників. Вони провели обшук, вилучивши комп’ютерну техніку та особисті речі. Як зізнався в інтерв’ю The Insider сам Гайворонський, після цього у нього зникли «останні шори» російського патріотизму. На своєму блозі в Facebook він опублікував кілька постів, в яких заявляв про розчарування в ідеалах «кримської весни». Після цього портал «Примітки», який вважається самим «ліберальним» на півострові, офіційно заявив про припинення співпраці з журналістом, открестившись від нього як від «ворога народу». Через кілька днів Гайворонський був заарештований за звинуваченням у вживанні наркотичних засобів та доставлено до сімферопольського СІЗО.
4. Кордон на замку
Визнаний міжнародним співтовариством російський статус Криму створює проблеми для журналістів, які хочуть відвідати півострів. За українськими законами в’їзд в Крим для українських громадян можливий за внутрішнім паспортом, а для іноземців, включаючи росіян, — за спеціальним дозволом.
Російські журналісти, в тому числі опозиційні, як правило, на український закону уваги не звертають. Вони приїжджають або через Керченську протоку, або рейсами російських авіаліній (інших немає). Ті ж, хто в’їжджає через українські пункти пропуску, відразу виявляються під пильним оком російських силовиків.
Український журналіст Тарас Ібрагімов займається правозахисною тематикою і працює в Криму вахтовим методом. Висвітлює політичні процеси проти, кримськотатарських та інших громадських активістів.
«За цей час мене тричі затримували. Один раз співробітники центру «Е», другий раз ОМОН, який доставив мене спочатку у відділок, а потім в центр «Е». В третій раз це були співробітники поліції, які, як пізніше з’ясувалося, що діяли за вказівкою ФСБ, — розповідає він. — Працюючи в Криму, звик перебувати під постійним наглядом. Я займаюся темою переслідувань людей за політичними мотивами, тому не доводиться дивуватися, що силовики пильно за мною стежать».
Журналіст Тарас Ібрагімов
Ібрагімов вважає, що затримання проходили без достатніх підстав. З журналістом розмовляли, наполегливо цікавлячись його роботою.
«Не вважаю ці затримання обґрунтованими, але якісь грубих порушень прав не було — мене не били, не намагалися тиснути або схилити до співпраці», — говорить він.
Зараз Ібрагімов продовжує регулярно приїжджати до Криму. Але не всім так щастить, як йому. В минулому році російські власті заборонили в’їзд на півострів терміном на десять років української журналістці Олені Савчук. Місяць тому таке рішення було прийнято стосовно фотографа Аліни Смутко. В обох випадках спецслужби аргументували свої дії «загрозою національній безпеці РФ». Таким чином, в руках російських силовиків є ефективний інструмент, що дозволяє не пускати на півострів незручних їм журналістів.
Не можна сказати, що Крим за «залізною завісою»: в епоху інтернету це неможливо. Проте російська влада, встановивши тотальний контроль за медиаполем, мають можливість фільтрувати надходить з півострова інформацію, малюючи картинку великих будівництв і загального процвітання, сильно відрізняється від сумних реалій. Тому зовнішній світ бачить Крим, головним чином, у кривому дзеркалі держпропаганди.
Андрій Васильєв, Севастополь.