Незважаючи на рекомендації Міністерства культури, прокатники проігнорували “ініціативу знизу” про відмову від прокату в День Перемоги як блокбастера “Месники”, так і інших іноземних фільмів. Міністр культури Володимир Мединський не раз говорив про зачистці російських екранів від закордонної продукції. Цього разу мова йшла про те, щоб перенести з 9 травня прокат голлівудських «Месників» заради «Собібора», створеної під заступництвом самого міністра, а також для повторного випуску спортивно- та військово-патріотичних драм кшталт «Руху вгору» і «Танків». Перенесення нібито пропонували анонімні «представники найбільших кіномереж», готових пожертвувати прибутком. Судячи з того, що «Месники» залишилися в розкладі, гроші перемогли. Однак подібні спроби будуть продовжуватися: міністерство сповістило компанію «Вольгафильм», планировавшую випустити 24 травня американський фільм «Прегарний принц» про необхідність проведення переговорів з компанією «СТВ», яка на той же день планує прем’єру російського фільму «Садко».
Кінокритик Віктор Матизен нагадує, як російська держава втручалася в кінопроцес протягом усього часу існування кінематографа.
Кіновиробництво в царській Росії було приватним, а імператор Микола Олександрович про ігровому кіно спочатку висловлювався так: «Кінематограф — пусте, нікому не потрібне, і навіть шкідливе розвага». Але до 1916 році, зрозумівши, що кіно користується величезною популярністю у народу, став говорити про необхідність введення державної монополії на кінематограф – не заради поповнення казни, а для «припинення шкідливого впливу кінематографічних видовищ на населення і здійснення освітніх і виховних завдань». Бо «кінематограф, показуючи здебільшого сцени грабежу, крадіжки, вбивства і розпусти, особливо шкідливий вплив робить на нашу молодь».
Цар не встиг здійснити цю затію, і її реалізували захопили владу більшовики. У 1919 році у них дійшли руки до кіно, 27 серпня був виданий декрет про націоналізацію кінопромисловості в вигляді безоплатної експропріації, тобто прямого грабежу, – цей день понині називається святом російського кіно. А більшовицький вождь, якщо вірити Луначарського, в 1922 році промовив знамениті слова: «З усіх мистецтв для нас найважливішим є кіно», уточнивши, що бачить у ньому засіб просвітництва темних народних мас (тобто для повного і остаточного звернення оних в комуністичну віру).
Ще більшу роль, ніж Ленін, надавав “найважливішого з мистецтв” його наступник, в 30-ті роки став за сумісництвом генеральним киноцензором і як-то обронивший, що “кінематограф – всього лише ілюзіон, але він життя диктує свої закони”. Для масового виробництва законних ілюзій була побудована величезна фабрика соціалістичних мрій – «Мосфільм». Відтепер все, що не вкладалося в соцреалистические рамки, розпорядчі показувати на екрані не суще, а належне згідно уявленням Головного глядача, нещадно вирубувалося в зародку або заборонялося після першого показу в Кремлі. Так фізично знищили «Бежин луг» і не пустили в прокат другу серію «Івана Грозного», з іншого ж боку, з’явилася низка пафосно-брехливих фільмів на зразок «Великого громадянина», «Партійного квитка», «Ленін в 1918 році», «Незабутнього 1919» і «Падіння Берліна». Тим не менш, під кінець життя батько радянських народів так втомився від кіно, що під девізом «краще менше, та краще» звів радянських кіновиробництво до кількох ганебним картин у рік, серед яких потрібно особливо відзначити «Суд честі», «Сріблясту пил», «Змова приречених» і не закінчений (на щастя) фільм Довженка «Прощай, Америко!».
Кадр з художнього кінофільму «Падіння Берліна». 1949 р.
Смерть верховного контролера в 1953 році, перехід його функцій до Міністерства культури, а потім до вийшов з його надр Держкіно, відлига і викриття «культу особистості» разом з нарощуванням кіновиробництва на подив швидко привели до розквіту звільненої від опіки радянського кіно – саме в цей період з’явилися видатні фільми «Летять журавлі», «Сорок перший», «Балада про солдата», «Доля людини», «9 днів одного року», перший і останній з яких поставлені відповідно Калатозовым і Роммом, зовсім незадовго до цього стряпавшими сталінську «заказуху». Єдиною покладеному на полицю в хрущовське час була «Застава Ілліча» Хуциєва, та й то лише тому, що хтось нацькував на неї, як і на виставку авангардистів у Манежі, самого Хрущова.
Повалення Хрущова не відразу зупинило потік волелюбних фільмів, але за наступні сім років зусиллями Держкіно, перетворилася, по вираженню Елема Климова, в тортурне, за ґрати були відправлені, часом без наказу згори, кілька першокласних стрічок: «Андрій Рубльов», «Комісар», «Поганий анекдот», «Історія Асі Клячиної, яка любила, та не вийшла заміж», «Довгі проводи», «Перевірка на дорогах», а в 70-ті – «Агонія» Клімова і «Тема» Панфілова, причому робилося це руками не тільки госкиношной редактури, але і пильних колег по професії, які на інспірованих засіданнях студійних худрад під приводом товариської критики топили все, що виходить з ряду. До того ж, в середині 70-х була закрита створена в 1965 році Чухраєм і Познером експериментальна госпрозрахункова студія (ЕТК), яка випустила, зокрема, такі хіти, як «Табір іде в небо», «Любов земна», «Біле сонце пустелі» і «Раба любові». Наслідком цієї боягузливою бюрократичної госкинополитики став майже поголовне конформізм кінематографістів і конвеєрний випуск фільмів, які пізніше назвали «серятиной». Інтерес публіки до вітчизняної кінопродукції став падати, і до 1984 року радянське кіно, в 60-роки приносило чималий прибуток, вперше стало дотаційним.
Надії на пожвавлення кінопроцесу піднеслися з приходом Горбачова, який взяв курс на перебудову, і в 1986 році сталася П’ятий «революційний» з’їзд кінематографістів, який передав керівництво Спілкою кінематографістів Климову. Держкіно фактично втратив владу, і незабаром секретаріатом СК була розроблена нова модель громадсько-державного кінематографа, багато в чому заснована на досвіді ЕТК. Крім того, з 1988 року почали відкриватися кооперативні студії, що фінансувалися з приватних, часом не дуже чистих джерел, і випускали невеликими тиражами дешеві у виробничому та художньому сенсі (в основному комедії, страшилки і «чорнуху») жанрові фільми, окупавшиеся навіть при неширокому прокаті. Ставку на цей спосіб виробництва зробила навіть велика студія імені Горького, приступила до випуску «малобюджетного» кіно. Але одночасно на екрани хлинули технічно більш досконалі і більш видовищні американські фільми, закуповувані незалежними прокатниками, які до кінця 90-х сильно зменшили відроджується в останній третині 80-х глядацький інтерес до вітчизняної кінопродукції.
Наступний етап розпочався в 2004 році з явищем бекмамбетовского «Нічного дозору», встановив касовий рекорд свого часу. У кіновиробництві почали приймати участь провідні телеканали, вітчизняні кінематографісти в черговий раз надихнулися, і з того часу пори практично кожен рік стали виходити ще більш касові фільми, успішно конкурували з голлівудською продукцією і потрапляли в десятки лідерів російського прокату — «Денний дозор», «9 рота», «Турецький гамбіт», «найкращий фільм», «Про що говорять чоловіки», «Іронія долі. Продовження» і інші, аж до «Легенди №17» та «Руху вгору». Тим не менш, вітчизняне кіно в цілому залишалося збитковим, дотаційним, що спричинило за собою зростання (порівняно з дев’яностими) ролі держави в кіновиробництві. До пори До часу це не було особливо помітно, оскільки на чолі розподіляють держфінансування втекавших одна в іншу інстанцій (Держкіно – ФАКК — Мінкульт) стояли досвідчені управлінці без вираженої ідеології (Армен Медведєв, Олександр Голутва, Михайло Швидкой, Олександр Авдєєв), але з призначенням у 2012 році «людини зі сторони» Володимира Мединського ситуація змінилася: у влади виявився ідеолог і доктор історичних наук з сумнівною науковою репутацією, який із задоволенням взяв на себе роль головного киноцензора, при цьому лицемірно заперечуючи наявність в Росії конституційно забороненої цензури.
Справедливості заради слід сказати, що окремі спроби цензурування фільмів спостерігалися і раніше (у 2006 році не був рекомендований до прокату «Борат» Ларрі Чарльза — Саші Барона Коена і спалахнув скандал навколо фільму Олександра Атанесяна «Сволоти», проти випуску якого заперечувала ФСБ — на щастя, безуспішно), проте справжня госцензура повернулася при Мединском – не така люта, як у радянський час, але вельми відчутна. Справа в тому, що для випуску в прокат картині потрібно прокатне посвідчення, яке раніше видавалося міністерством з суто формальних підстав. У 2012 році Мінкульт присвоїв собі право відмовляти у видачі по змістовним мотивів під приводом наявності «порнографії», «невідповідність історичній правді», ознак образи релігійних почуттів і т. п. І, хоча вони мають право подати на міністерство у суд, на практиці ніхто цього не робить, так як суд запросто може виявитися Басманним або шемякін, а міністерські чиновники неодмінно образиться і наступного разу учинять розправу над випускається цим прокатником картиною під ще більш надуманим приводом.
Першою жертвою «мединской» цензури став переможець Роттердамського кінофестивалю «Кліп Майї Мілош, що містить, на думку цензорів, надто відверті сцени. Можна було призначити «Кліпу» вбивчу категорію 18+, але міністерські ханжі воліли перекрити стрічці дорогу і до дорослих глядачів. До речі, прийом під назвою “18+” успішно використовується для обмеження прокату іноземних фільмів, що йдуть у світі під рейтингом 12+, привласненим особливо значущим вітчизняним кинопроизведениям навіть тоді, коли вони містять сцени жорстокого насильства, як “Собібор” <В сьогоднішньому прокаті анімаційний фільм Уеса Андерсона “Острів собак” отримав маркування “16+”, хоча експерти зазначають, що його перегляд особливо корисний саме для підлітків-школярів — The Insider>.
Кадр з художнього кінофільму «Любов». 2015 р.
З аналогічної причини не потрапила в російський прокат брала участь в каннській програмі «Любов» Гаспара Ное, хоча в 2009 році його не менш відвертий фільм «Вхід в порожнечу» спокійно прокотився по Росії. Та ж доля спіткала американську драму «Номер 44» Даніеля Еспіноса, яку заборонив сам міністр, обурений тим, що великий сталінський Радянський Союз представлений в ній як Мордор, «з фізично і морально неповноцінними недолюдей». А найбільш скандальним виявився недавня заборона «Смерть Сталіна» Армандо Януччи, викликав після закритого показу істерику сталіністів з Громадської ради при Мінкульті, набраного для додання демократичної видимості инквизиционной за своєю суттю акції, влаштованої за прикладом «громадських» обговорень неугодних фільмів брежнєвського періоду, про яких йшла мова вище.
Зрозуміло, дотяглася цензура і до вітчизняних стрічок. Тут першим потрапив під удар фільм Хусейна Еркенова «Наказано забути» про спалення чеченців в селі Хайбах під час депортації 1944 року, причому аргументи проти фільму були такі ж смішні, як і проти «Сволот» — мовляв, не знайдено в архівах НКВД-ФСБ-КДБ документів, що підтверджують цю акцію. Скандальна історія вийшла і з проектом Олександра Міндадзе «Милий Ханс, дорогий Петро», де історики з Військово-історичного товариства побачили наклеп на мирний договір між Сталіним і Гітлером і заявили, що ніякого військово-технічного співробітництва СРСР і Німеччини перед війною не було – хоча інформація про це без праці відшукується в інтернеті. Міндадзе все ж дали зняти картину в Фонді кіно, але чи це проект не прославленого кінодраматурга, а автора-початківця, його зарубали на рахунок «раз». А адже кожен заборона – сигнал не тільки для прокатників, але і для виробників, які тримають ніс за вітром.
А тепер окинемо поглядом кілька фільмів, які міністерство випустило замість заборонених при повному схвалення російського військово-історичного товариства (РВИО, вже перейменоване злими мовами під Т.В.О.), де зібралися історики того ж псевдонаукового, але вельми патріотичного спрямування, що і Мединський — «72 години» Кіри Ангеліної, «Три дні до весни» Олександра Касаткіна і «Танки» Кіма Дружиніна. Всі вони героїзують чекістів з НКВС, а остання, на стадії виробництва називалася «Танки для Сталіна», ще й намагається подбелить людини, що погубив за роки свого панування не менше радянсько-підданих, ніж Гітлер. І все це ми вже проходили.
І, нарешті, в останні роки в Мінкульті придумали той самий прийом регулювання кіноринку нібито в інтересах вітчизняного кіно, а на ділі в інтересах чиновників, з якого починалася ця стаття – зрушення кінопрем’єр зарубіжних фільмів на догоду доморощеним, і не тільки в свята, а в будь-який час. Перешкодою для цього є те, що приватні прокатники дбають про власну вигоду і досить незалежні від міністерства, але стан справ може круто змінитися, якщо нагорі вирішать, що пропаганда важливіше бізнесу, і введуть квоти на показ зарубіжних картин і обов’язкові походи на всеросійські прем’єри обраних вітчизняних фільмів, що пояснюють народу, що ми – найбільша духовна, сама високоморальна, сама культурна, сама до зубів озброєна і сама мирна країна на світі.
Віктор Матизен