Закриття найбільшого фестивалю вітчизняного кіно «Кінотавр» пройшло у напруженій атмосфері. Представник журі Гільдії кінознавців і кінокритиків Віктор Матизен, а потім і члени двох основних журі на чолі з Андрієм Плаховым і Олексієм Попогребским спочатку висловили свою підтримку обом репресованим режисерам, Кирилу Серебренникову і Олегу Сенцову, справа якого було прямо названо політичним, і лише після цього перейшли до вручення нагород. На захист колег зі сцени виступали режисери Олексій Федорченко і Авдотья Смирнова, продюсер Євген Гиндилис. При цьому більшість фільмів, представлених на «Кінотаврі», не відрізнялося ні оригінальністю, ні злободенністю. Віктор Матизен підвів підсумки фестивалю.
Головний приз фестивалю отримав фільм Наталії Мещаниновой «Серце світу» про ветеринара приватної тренувальної бази для мисливських собак та його стосунках з родиною господаря. Картина отримала Гран-прі та приз Гільдії кінознавців і кінокритиків, з минулого року носить ім’я видатного соціолога кіно і телебачення Данила Дондурея. Те, що незвичну, новаторську картину Мещаниновой високо оцінили критики, цілком закономірно, а основне журі надійшло б логічніше, якби виділив більш традиційну, але в той же час більш зрілу, видовищну і резонансну «Історію одного призначення» Авдотьї Смирнової, де йде мова про реальному випадку 1866 року, коли Лев Толстой безуспішно намагався врятувати солдата, засудженого до смертної кари за ляпас офіцерові, однак «Історії…» дістався лише приз за кращий сценарій. («Потрібно було стати режисером, щоб отримати приз за сценарій», — не без гіркоти пожартувала постановниця).
Сценарист Ганна Пармас (ліворуч) і режисер Авдотья Смирнова (праворуч) під час церемонії
Інші нагороди розподілилися так: приз за режисуру присуджено Григорія Константинопольського, зняв радикальну фантасмагорію «Російський біс», приз за кращу жіночу роль – Анна Слю в «Подбросах» Івана Твердовського-молодшого, за кращу чоловічу роль – Степану Девонину в «Серце світу», спеціальний диплом журі «За створення пронизливого образу війни очима дитини» – Березні Козлової, яка зіграла в мінімалістичному «Війні Анни» Олексія Федорченка прячущуюся від нацистів єврейську дівчинку, приз за операторську роботу (в «Подбросах» Івана Твердовського) – Денису Аларкону-Раміресу; приз за краще музичне рішення фільму – «Ван-Гогам» Сергія Зливові, який повернувся в режисуру після 25-річної перерви. А в конкурсі дебютів переможцями стали «Кислота» Олександра Горчилина і «Глибокі річки» Володимира Битокова.
11 картин основного конкурсу фестивалю виявилися вельми нерівноцінними – чи то із-за дефіциту якісних робіт, то тому, що відбірники часом керувалися не мистецькими, а якимись іншими критеріями. Інакше не зрозуміти, як могла опинитися в престижному змаганні сентиментальна драма «Два квитки додому» Дмитра Месхієва і Сергія Гармаша, експлуатуюча старий сюжет про підлітка, який шукає тата чи маму. 17-річна дитдомівка випадково дізнається, що у неї є батько, який отримав 15 років за вбивство матері, після чого озброюється револьвером і їде до нього в колонію, щоб застрелити. При цьому безглуздість дій героїні і неминучість щасливого фіналу настільки очевидні, що режисерові і акторам тільки й залишається, що наганяти штучний саспенс і тиснути на слізні залози, викликаючи зворотний ефект – стьоб замість сліз у найдраматичніших за задумом місцях, який служить вірною ознакою майбутнього «облому» в прокаті.
“
Те ж питання виникає при перегляді «Тимчасових труднощів» Михайла Расходникова — оповідання про хлопчика, що страждає на ДЦП, і його батька, який не визнає, що син хворий, і змушує каліку робити те, з чим впоратися не всякий здоровий пацан, аж до того, що змушує його проповзти сто кілометрів по тайзі, в результаті чого той позбавляється від паралічу і стає суперуспішним бізнес-тренером. На скликаній прес-конференції молоді кіножурналісти обрушилися на творців фільму із звинуваченнями у пропаганді батьківського насильства, спровокувавши смішки дорослих колег, погодилися з тим, що пафос фільму помилковий, але засумнівалися в тому, що він вплине на сучасних початківців татусів, якщо навіть їм заманеться його подивитися. Інша справа, що викликає протест саме піднесення образу авторитарного батька, чия нелюдяність, на думку авторів, доцільна і плідна.
“
Втім, не виключено, що відбір на конкурс двох настільки слабких стрічок, перша з яких проведена за фінансової підтримки Мінкульту, а друга – Фонду кіно, пояснюється тиском обох впливових інстанцій, що просувають «свої» фільми конкурс фестивалю, певною мірою залежить від держави. Якщо це справді так, ми маємо справу з оригінальним явищем – конкуренцією між залежними від влади та незалежними від неї виробниками, в якій одна сторона може використовувати адміністративний ресурс (наприклад, забороняти прокат «незручних» картин і намагатися диктувати умови показчикам), а інша – користуватися ринковими перевагами відносної свободи.
Принагідно варто відзначити, що дитячо-батьківська тема в програмі Кінотавра-2018 виявилася вельми помітною. Так, в «Ван-Гогах» стосунки з’ясовують літній син (Олексій Серебряков) з старим батьком (Даніель Ольбрихський), «Нехай буде Ліза» Ігоря Каграманова дочка робить замах на вбивство матері, героя фільму «Слони можуть грати у футбол» Михайла Сегала мучить незадоволений батьківський комплекс, що змушує його опікати дівчаток-підлітків; в «Подбросах» Івана Твердовського забрала сина з дитячого будинку мати поводиться з ним швидше як коханка, ніж як мати; а в «Кислоти» Олександра Горчилина молодь, освобождающаяся від опіки «предків», не знає, чого хоче. І цей наголос на сімейну тематику можна було б вітати з чистою душею, якби за ним не приховувалося майже повна відсутність злободенних соціальних і політичних сюжетів, матеріалу для яких в сучасній дійсності більш ніж достатньо. Заковика в тому, що потенційні дерзання авторів і продюсерів зупиняє те, що сформульовано у відповіді служителя зоопарку на питання, чи може тигр здолати півцентнера м’яса: «З’їсти-то він з’їсть, та хто ж йому дасть?!»
Третій казус виявився в першому на «Кінотаврі» конкурсі дебютів, суцільно створених за участю Мінкульту. Червона лінія фільму Антона Коломейця «Ваш репетитор» — сексуальна зв’язок між випускником середньої школи і удвічі старшою ніж він репетиторшей по іноземній літературі, тобто, просто кажучи, розбещення неповнолітнього. Сам по собі випадок не дивний — такого роду історії зустрічаються і в житті, і в кіно. Дивно інше – по-перше, творці «Вашого репетитора» в упор не помічають аморалізм героїні і намагаються показати її в романтичному ореолі, а по-друге, картині присвоєна категорія 12+, що особливо пікантно на тлі зростання кількості ситуацій, в яких стерильним закордонним стрічок без докорів совісті ставлять 16+ або 18+ в надії, що це збільшить збори вітчизняних.
Проте російське кіно, незважаючи на інші подібні трюки і прокатний успіх новітніх фільмів про наших спортивних перемогах («Рух вгору», «Лід», «Тренер») залишається провальним: як повідомляє портал kinodata.pro, підбиваючи підсумки п’яти місяців 2018 року, «збитки російської кіноіндустрії склали 1 млрд 352 млн руб». Кінця цим збитків при нинішній системі виробництва не передбачається, що в цілому підтверджує і конкурсна програма «Кінотавра», в якій, як не оцінювати її художній рівень, було лише трохи картин, які мають шанси окупитися в кінотеатральному прокаті: згадані вище «Історія одного призначення», «Російська біс», комедія Михайла Кукушкіна «Дар» про колишньому робочому, у якого після вимушеного відходу на пенсію відкрилася здатність писати картини в обох сенсах цього ємного російського слова, і, може бути, кримінальний молодіжний фільм Ольги Зуєвої «На районі» за участю Данила Козловського. Правда, деякі зможуть заповнити недосбор за рахунок продажу прав на телепоказ, але багато хто, особливо дебютні фільми, не подолають бар’єр окупності через явних сценарних недоліків.
Що ж до фінального виплеску політичних емоцій, то йому передувало їх дев’ятиденне накопичення. Офіційна частина відкриття фестивалю пройшла за принципом «хто платить гроші, той і замовляє музику», в силу якого учасники «Кінотавра», який користується, як вже було сказано, фінансовою підтримкою держави, зберігали мовчання про те, що лежало на душі багатьох. Тим не менш, віртуальна присутність Кирила Серебренникова було відчутно і в тому, що після закінчення протокольної частини церемонії відкриття відбулася російська прем’єра серебренниковского «Літа» (показаного поза конкурсом), і в тому, що її значимість вважав за потрібне підкреслити своїм виходом на сцену президент «Кінотавра» Олександр Роднянський, за стриманістю якого чувся невимовне, але всіма усвідомленого «Ви бачите, в якому ми становищі». Криків «Свободу в’язням!» не було, але про свободу і потреби в ній говорив сам фільм, відтворив на екрані першу половину 80-х з її очікуваннями, вираженими в знаменитій пісні Цоя «Ми чекаємо змін». На другий день фестивалю виник образ Олега Сенцова, про якого заговорив схожий на вільного козака з рєпінського полотна Олексій Федорченко, представляв свій фільм «Війна Анни», і раптом сказав, що хотів надіти майку із зображенням Олега, але вона виявилася тісно – і одну пропозицію його короткій промові виявилося так насичено символікою, як деякі фестивальні стрічки. А на третій день обличчя режисера, який тримає безстрокове голодування разом з написом #FREESENTSOV спливло на майках, розданих актрисою серебренниковского театру Юлією Ауг.
Режисер Олексій Попогребський (праворуч), оператор Михайло Хасая (ліворуч), кінокритик Андрій Плахов (другий праворуч) і кінорежисер Андрій Прошкін (другий зліва)
Для демонстративного фотознімку майки навело журі конкурсу дебютів і ще кілька кінематографістів, серед яких були журі основного конкурсу, продюсер Євген Гиндилис (який на фінальній церемонії прочитав лист самого Сенцова). Словом, очікування сгущалось і вилилося в демарш 10 червня, коли закінчувався 28-й день смертоносної голодування Сенцова: толстовський принцип «не можу мовчати» все-таки переміг.
Голова журі «Кінотавра» Андрій Плахов: «Ми вважаємо обидва процесу над російським і українським режисерами суто політичними. Ми ратуємо за звільнення Кирила Серебренникова, у разі Олега Сенцова ми з надією стежимо за спробами, на жаль, повільними і непослідовними, організації російсько-українського обміну заручниками неоголошеної війни. Ми приєднуємо свій голос до голосів тих в Росії, Україні та світі, хто бореться за свободу Серебренникова і Сенцова».
Реакція кінематографічної публіки на промову на захист Серебренникова і Сенцова. Кадр з трансляції телеканалу «Росія-1»